Чому медична спільнота в Україні розрізнена та не може домовитися щодо реформи?

Коли чекати позитивних змін у медичній сфері? Що заважає впровадженню реформи? Чи бути лікарському самоуправлінню в Україні? Розповідає СЕО агенції "Здорові комунікації" Наталія Тулінова.

Українська медична система - історія зовсім не нова.

Це ті самі іржаві вагони, що стоять на коліщатках та щербатій колії медичної системи доби Радянського Союзу.

Часто можна спостерігати те саме ставлення, ті самі підходи, а іноді й протоколи, аналогічні системи лікування, та, щоб далеко не ходити - фарбу на стінах й обшарпані дермантинові "театральні" стільці.

Такого ще багато, хоча ми й спостерігаємо вже третій рік поспіль рух у бік реформування та трансформації. У деяких закладах та регіонах – доволі успішний.

Наприклад, столичні лікарні, і не тільки, не стоять на місці та роблять кроки у напрямку позитивних змін. А втім, десь за яскравими навігаційними вказівниками лікарнею, корпоративним одягом лікарів, інформаційними брендованими стойками та новими пластиковими дверима - криється зашкарубла, неповоротка, місцями протрухла система взаємних відносин між лікарями, між ланками в медицині, між первинкою та вторинкою.

У всіх опитуваннях лікарів, окремих закладів або загальних анкетуваннях, які проводить наша генція "Здорові комунікації", однією з наболілих тем є система взаємної поваги та узгодження між двома важливими для пацієнта рівнями, від згоди яких часто може залежати його здоров'я або життя.

І саме ця неузгодженість, як ракова пухлина, тримає у лещатах і нову генерацію медичних працівників та лікарів, і чиновників, які намагаються шукати перспективу; і загалом людей, які прагнуть перевернути ці вагони догори дриґом - і нарешті перетворити мережу сірих "совкових" лікарень із безкінечними лікарськими династіями або конвертними призначеннями на сучасні центри із прогресивним менеджментом, якісним обслуговуванням, системною та послідовною діагностикою, високими стандартами лікування, профілактики та паліативної допомоги.

Яскравим прикладом була Уляна Супрун, яка так і не стала міністром, проте зробила багато впевнених кроків у спробі реформувати, навіть реанімувати українську медичну систему, та об'єднати такі різні і такі однакові за своєю ціллю та місією рівні допомоги.

Однак навіть її непохитної позиції, жорсткого протистояння, новаторського підходу виявилося замало. Непохитну Уляну "заїли" генерації зубрів, які звикли до свого традиційного "харчу", що надходив у вигляді купюр у халат, конвертів за операції, відкатів за призначення. Вони катастрофічно не хотіли змінювати і змінюватися, боротися за пацієнта (адже щоб отримувати більше, тих, хто довіряє, мало бути більше), вчитися передавати його своїм колегам.

Часто лікарі вторинного рівня відчайдушно боролися проти реформування та кардинальних змін, у той час як дехто з їх колег первинної ланки набирав пацієнтів і вчився користуватися перевагами сучасного світу: електронними чергами, чітким графіком роботи, комп'ютеризованою базою даних, простим алгоритмом ведення електронної звітності.

Феномен кастовості лікарів різних ланок при загальному дефіциті медичних кадрів в Україні

Така неоднорідність думок пов'язана скоріше за все зі статусом того чи іншого лікаря, а іноді і касти, що утворилася в лікарні та тримає керівництво нею, одноосібно тиснучи на кнопки. Вона оновлюється, але "у дамках" люди з того ж рівня. "Не своя" людина - не має шансів потрапити на золоте місце, нехай навіть кадрів бракує критично.

П'єдестал давно розподілений на роки.
Інші люди - зайві.
Є питання - звертайтеся до системи: так було, є і буде.

Ми, як агенція медичного консалтингу і партнер ЄБРР у питаннях управління та маркетингу в медицині, "Здорові комунікації", багато працюємо з великими і потужними закладами приватного сектору медицини. Рівень взаємодії між амбулаторно-поліклінічним напрямком і стаціонарно-хірургічною допомогою високий, часто навіть можна сказати - тісний. Чому?

Тому що лікарі та підрозділи другого рівня надання допомоги добре розуміють свою «залежність» від консультацій і діагностики, яка направить пацієнта через рекомендацію консультативної ланки і зробить конверсію до них вищою.

Останнім часом ми багато співпрацюємо із державним сектором: аналіз ринкового потенціалу для заміщення неефективних послуг на максимально затребувані в регіоні, запуск контакт-центрів і реорганізація застарілих реєстратур, навчання персоналу сервісним навичкам і комунікаційним можливостям управління поінформованістю пацієнтів – усе це про невідворотну готовність державних закладів до змін.

Чи можна це вважати початком нових звершень у медицині, де всі ланки є важливими, де всі рівні допомоги є такими, що змінюються, усвідомлюючи свою роль і внесок у покращення життя українців?

Чи є в Україні майбутнє, де лікарське самоврядування буде ефективним, а лікарська спільнота буде здатна рухатися вперед, змінюючи показники репутації в суспільстві та індикатори медичної якості?

І чи можна вважати реформу другого рівня повноцінно реалізованою та такою, що відбувається у свідомості лікарів незалежно від форм власності закладів, де вони працюють?