Емпатія – це те, без чого ми не уявляємо ефективного спілкування "лікар-пацієнт". Це здатність уявити, зрозуміти і відчути, через що проходить інша людина. Давньогрецькому терміну "емпатія" відповідає українське поняття "співпереживання". Вона стала особливо важливою темою для охорони здоров'я, коли вчені знайшли докази, що емоції впливають на результати лікування і на саму імунну систему.

Емпатія та інші емоції: де їх шукати?

Емпатія є природною реакцією людини на відчуття інших людей. Коли хтось при вас опікається і зойкає, ви мружитеся у відповідь. Коли ви бачите в новинах, як плачуть сім'ї, які втратили під час стихійного лиха своїх рідних. Коли вам усміхається малюк і ви посміхаєтеся у відповідь. Дзеркальні нейрони роблять свою справу кожний день.

Проте наша нервова система теж виснажується, а особливо у професіях, в яких взаємодія з людьми та їх емоціями відбувається безперервно – зокрема в медицині. Ця "виснаженість" від постійного співпереживання часто стає причиною емоційного вигорання серед медичних співробітників. І чим довше ти в цій професії, чим вище твоя професійність, тим ймовірніше, що ти вже почав втрачати свою чутливість і потрошки черствіти.

Як з цим боротися?

Один із способів - продовжити говорити мовою емоцій, але збільшити інтенсивність, їх силу, їх глибину. До таких висновків прийшов відомий американський захисник прав пацієнтів і художник – Тед Меєр.

У 5 років Тед отримав діагноз, який став для нього вироком. Лікарі говорили, що він не доживе до 20 років – хвороба Ґоше. Все своє дитинство він провів у різних лікарнях. Мовчазні палати, болючі уколи і операції, стерильний запах, втомлені обличчя чергових лікарів.

Одного дня нова медсестра, яка наглядала за хлопчиком, дала йому олівці і сказала: "Те, що ти відчуваєш, це нормально. Проте мені сумно, що я не можу тебе зрозуміти. Якщо не хочеш розповідати, то намалюй". Так вона запалила його талант. Маленький пацієнт почав малювати те, про що у мистецтві 20 століття мовчали – біль, страх, сум, самотність. Теда Меєра почула не тільки медсестра, його почуло все американське суспільство – картини 10-річного хлопчика об'їздили декілька Штатів.

І тоді доля зробила йому ще один сюрприз – від його хвороби було винайдено ліки. І от, 40 років опісля він став один із найвпливовіших захисників прав пацієнтів у США.

"Моя хвороба – це лише частина мене. Ми маємо допомогти іншим бачити в нас більше, ніж просто діагноз" – з таким слоганом Тед проводив лекції у медичних школах, на курсах для медичного персоналу, публічних виступах.

Ідея зародилися тоді, коли його маленька виставка "Scarred for life" раптом переросла у масовий флешмоб.

Назву проекту можна перекласти як "Шрам на все життя". Проте вона відображує не те, що шрами ніколи не зникнуть - а те, що вони змінили життя цих людей раз і назавжди, стали частиною їх особистості, їх нового світогляду.

"Я все ще чую хрускіт, з яким зламалася моя шия. Так само хрустить свіжа селера, коли її різко ламають навпіл. Звук дрожжю рознісся по всьому тілу і воно безсило впало горілиць, наче життя покинуло його. Я лежав непорушно, і коли дихати стало несила, я зрозумів усю серйозність мого положення… (після операції)…

5 днів опісля я пережив клінічну смерть. Я відчував, як моє паралізоване тіло почало свою руйнацію: рідина наповнювала мої легені і залишки життя в мені згасали. Я прислухався до апарата життєзабезпечення, до дихального апарата, до кардіомонітора – до їх сигналів. Я дивився в очі свого батька, неспроможний вимовити ні слова, відчайдушно намагаючись передати йому мою боротьбу. Життя – все, що я знав, або тільки думав, що знав – почало зникати. Однак раптом свідомість почала вертатися до мене крапля за краплею і мені захотілося плакати .

Сьогодні я стою тут сповнений поваги і вдячності. Кожний мій подих, саме моє існування – для мене диво, за яке я не перестану дякувати. Я всім серцем хочу донести до кожного, що дві найважливіші в житті речі – це наш час і наша любов…"

Ще трохи фото тих, хто вдячний за допомогу, яку він отримав. Тих, хто не боїться своїх шрамів, бо без них вони б не були тими, ким вони є сьогодні.